Famous Ukrainians

Best wishes to friends!
Based on recent events, I don’t know if I will have enough time and if there will ever be an opportunity to print these postcards or do some other project, because it need to create 15 works at minimum. Although it’s a sin for me to regret, because in the last 2 years I managed to do a lot: I managed to honor several defenders and heroes, acquired a new profession, developed and created several own fountain pens, reviewed several interesting models that I did not expect. So, since I already have several portraits of famous Ukrainians, I decided to collect them in a personal post dedicated to Ukrainian culture, heritage, which should have an impact on modern society.

Всім вітання!
Виходячи з останніх подій, я не знаю чи вистачить мені часу та, чи буде колись нагода надрукувати ці листівки або зробити якийсь інший проєкт, бо треба створити мінімум 15 робіт. Хоча мені гріх жалкуватись, тому що за останні 2 роки я багато чого встиг зробити: встиг вшанувати кілька захисників те героїв, набув нового фаху, розробив та створив кілька власних перових ручок, оглянув декілька цікавих моделей на яки не розраховува. Тож, оскільки у мене вже є кілька портретів відомих українців я вирішив їх зібрати до окремого посту присвяченому український культурі, спадшині та які повинни мати вплив на сучасне суспільство.

Тарас Григорович Шевченко

Обрав найвідомішого українського письменника та поета – нашого “Кобзара” Тараса Григоровича Шевченко. Який був людиною універсальних обдарувань та інтересів. Все його життя і творчість були присвячені українському народу. Він мріяв про ті часи, коли його країна буде незалежною суверенною державою, коли в Україні шануватимуться мова, культура, історія, а люди будуть щасливими. (Намальовано з відомої фотографії 1859 року)

The most famous writer and poet of Ukraine – “Kobzar” Taras Hryhorovych Shevchenko. He was a man of universal gifts and interests. His entire life and work were dedicated to the Ukrainian people. The poet dreamed of the times when his country would be an independent sovereign state, when the language, culture and history of the people would be respected in Ukraine, and people would be happy. (Drawn from a famous photograph of 1859)

Тарас Григорович Шевченко (25 лютого (9 березня) 1814, с. Моринці, Київська губернія, Російська імперія (нині Звенигородський район, Черкаська область, Україна) — 26 лютого (10 березня) 1861, Санкт-Петербург, Російська імперія) — український поет, прозаїк, мислитель, живописець, гравер, етнограф, громадський діяч. Національний герой і символ України. Діяч українського національного руху, член Кирило-Мефодіївського братства. Академік Імператорської академії мистецтв (1860).
Літературна спадщина Шевченка, центральне місце в якій займає поезія, зокрема збірка «Кобзар», уважається основою сучасної української літератури і значною мірою української літературної мови.

Taras Hryhorovych Shevchenko (9 March 1814 – 10 March 1861) was a Ukrainian poet, writer, artist, public and political figure, folklorist and ethnographer. He was a fellow of the Imperial Academy of Arts and a member of the Brotherhood of Saints Cyril and Methodius. He wrote poetry in Ukrainian and prose (nine novellas, a diary, and his autobiography) in Russian.
Shevchenko’s literary heritage, the central place of which is occupied by poetry, in particular the collection “Kobzar”, is considered the basis of modern Ukrainian literature and, to a large extent, the Ukrainian literary language.

Pen: Wancher DP w|custom UEF Noodlers Flex
Ink: Montblanc Amethyst Purple

Іван Максимович Піддубний

Іван Піддубний — всесвітньовідомий, легендарний, український легкоатлет-борець. Шестиразовий чемпіон світу з вільної боротьби (Париж, Мілан, Франкфурт, Нью-Йорк).

Ivan Piddubny is a world-famous, legendary, Ukrainian athlete-wrestler. Six-time world champion in wrestling (Paris, Milan, Frankfurt, New York).

Іван Піддубний народився 8 жовтня (26 вересня) 1871 року в родині спадкового козака Максима Піддубного на Полтавщині в селі Красенівці поблизу Золотоноші (сучасна Черкаська область). Прапрадід Івана Піддубного в 1708 році під Полтавою, спільно з козаками Іркліївського куреня лицарства Низового, під проводом Кошового отамана Костя Гордієнка та разом з козацьким військом гетьмана Івана Мазепи, воював проти Московії за суверенну Україну. Чи не єдиним багатством, яке дісталось у спадок Іванові, було богатирське здоров’я і прищеплені з дитинства чесноти — працелюбство, любов до рідного краю і висока моральність.

Але помер Іван Піддубний від голоду в місті Єйськ на Кубані 8 серпня 1949-го року. Після смерті тодішняя радянська влада прирекла його ім’я на забуття. Пам’ятник поставили тільки в 1950-х роках за клопотанням США.
Піддубний був багаторазовим чемпіоном світу по боротьбі. Виступав в Парижі, Мілані, Франкфурті, Нью-Йорку. Дебютом спортсмена став виступ в Новоросійському цирку. В 1898-му році Іван за декілька секунд вклав на лопатки відомого тоді гіганта – шведського борця Андерсона. Публіка вирішила, що той піддався, але українець запропонував матч-реванш. Швед сказав, що погодиться, тільки якщо Піддубний програє. Іван прийняв пропозицію, але все одно поклав шведа на лопатки. Публіка була в захваті.
Згодом Іван переїжджає в Київ. Виступає силачем в цирку братів Никитіних. Антропометрична комісія встановила його дані: зріст – 184 см, вага – 118 кг, біцепс – 44 см. За період 1905-1909-х років українець переміг трьох чемпіонів світу, декількох чемпіонів Європи і більшість чемпіонів окремих країн. Йому пропонували прийняти громадянство США, але він відмовився, і тоді йому повідомили, що не виплатять всі зароблені гроші.

“Хочете їх конфіскувати – будь ласка. Плював я на ваші долари. Україна мені значно дорожче”, – відповів спортсмен.

Борця поважали у всьому світі, крім його власної країни. В 1930-х роках в державі ввели паспорти, де прізвище Івана записали як “Поддубный”, а національність – русский. Тоді він власноруч викреслив це і написав – “Піддубний, українець”.
Звичайно, таке не могло бути непоміченим агентурою НКВД. Піддубного заарештували та катували електрошоком. Вимагали видати всі іноземні рахунки.
Після завершення спортивної кар’єри в 1941-му році жив в Єйську на березі Азовського моря. Місто окупували нацисти, однак Іван відмовився їхати в Німеччину для тренування молоді.
З приходом Червоної Армії його намагалися заарештувати за співпрацю з німцями, однак відпустили. Не вистачало доказів.
Решту життя борець знаходився в страшенних злиднях і помер, трохи не доживши до 78-річчя. В його кімнаті знайшли незакінченого листа, що було адресоване тодішньому заступнику голови Ради Міністрів СРСР Климу Ворошилову:

“Климент Єфремович, мені майже 78 років. Згадайте мої заслуги перед країною. Ви самі називали мене національним героєм, а тепер забули. Прошу одного: закріпите мене в їдальню військової частини, щоб я хоч іноді їв гаряче”.

З Москви прийшов наказ “поховати з почестями”. В останню путь чемпіона проводжали тисячі людей, при цьому допомагали йому вижити одиниці. Івана поховали за огорожею кладовища як самогубця і на пам’ятнику написали “Русский богатырь”. За декілька років пам’ять про нього майже знищили, незабаром на пам’ятнику вичеканили “Xoxoл-петлюровец”.
На честь 145-річчя з дня народження легендарного силача Івана Піддубного відбулися змагання з армреслінгу, греко-римської боротьби та гирьового спорту. На Всеукраїнське свято в селі Красенівка Чорнобаївского району Черкаської області 20 серпня приїхало близько 2 тисяч осіб.
Іван Піддубний все життя розмовляв тільки українською і ніколи не дозволяв називати себе руським.

Ivan Piddubny was born on October 8 (September 26), 1871 in the family of hereditary Cossack Maksym Piddubny in the Poltava region in the village of Krasenivtsi near Zolotonosha (modern Cherkasy region). The great-great-grandfather of Ivan Piddubny fought against Muscovy for sovereign Ukraine in 1708 near Poltava, together with the Cossacks of the Irkliiv Kuren of the Knighthood of Nizovoy, under the leadership of Kosh chieftain Kostya Hordienko and together with the Cossack army of Hetman Ivan Mazepa. The only wealth that Ivan inherited was heroic health and virtues instilled in him from childhood – hard work, love for his native land and high morality.

But Ivan Piddubny died of hunger in the city of Yeisk in the Kuban on August 8, 1949. After his death, the then Soviet authorities condemned his name to oblivion. The monument was erected only in the 1950s at the request of the USA government.
Piddubny was a multiple world champion in wrestling. Performed in Paris, Milan, Frankfurt, New York. The athlete’s debut was a performance in the Novorossiysk Circus. In 1898, in a few seconds, Ivan put on the shoulders of the then famous giant – the Swedish wrestler Anderson. The audience decided that it was not true, but the Ukrainian offered a rematch. The Swede said he would agree only if Poddubny lost. Ivan accepted the offer, but still put the Swede on his back. The audience was delighted.
Later, Ivan moved to Kyiv. Performs as a strongman in the circus of the Nikitin brothers. The anthropometric commission established his data: height – 184 cm, weight – 118 kg, biceps – 44 cm. During the period of 1905-1909, the Ukrainian won three world champions, several European champions and most champions of individual countries. He was offered US citizenship, but he refused, and then he was informs that he would not be paid all the money he earned.

“If you want to confiscate them, please. I spat on your dollars. Ukraine is much more important to me,” the athlete replied.

The wrestler was respected all over the world, except for his own country. In the 1930s, the state introduced passports where Ivan’s last name was recorded as “Poddubny” and his nationality was russian. Then he crossed it out with his own hand and wrote – “Piddubny, Ukrainian”.
Of course, this could not have gone unnoticed by the NKVD agents. Piddubny was arrested and tortured with electric shocks. They demanded to know all foreign bank accounts.
After finishing his sports career in 1941, he lived in Yeysk on the shores of the Sea of Azov. The city was occupied by the Nazis, but Ivan refused to go to Germany to train the youth.
With the arrival of the Red Army, they tried to arrest him for collaborating with the Germans, but he was released. There was not enough evidence.
For the rest of his life, the fighter was in dire poverty and died a little before his 78th birthday. An unfinished letter was found in his room, which was addressed to the then Deputy Chairman of the Council of Ministers of the USSR Klim Voroshilov:

“Kliment Efremovich, I am almost 78 years old. Remember my services to the country. You yourself called me as national hero, but now you have forgotten. I ask one thing: connect me to the canteen of the military unit so that I can eat hot food at least sometimes.”

When Piddubny is dead, an order “to bury with honors” came from Moscow. Thousands of people escorted the champion on his last journey, while only a few helped him to survive when he was alive. Ivan was buried behind the fence of the cemetery as a suicide and “russian
wrestler” was written on the monument. In a few years, the memory of him was almost destroyed, soon “Hokhol-Petlyurovets” was painted on the monument.
In honor of the 145th anniversary of the birth of the legendary strongman Ivan Piddubny, competitions in arm wrestling, Greco-Roman wrestling and kettlebell sports were held. About 2,000 athlete came to the All-Ukrainian holiday in the village of Krasenivka, Chornobayiv district, Cherkasy region, on August 20.
Ivan Piddubny spoke only Ukrainian all his life and never allowed himself to be called russian.

Pen: Porsche Design TecFlex P3110
Ink: vtg. Waterman’s Luminouse Blue

Гнат Мартинович Хоткевич

Гнат Хоткевич – митець небаченого в українській культурі масштабу творчості: бандурист, письменник, мистецтвознавець, театральний діяч, історик, педагог, етнограф, художник… Український Леонардо да Вінчі – таким він уявляється сьогодні.

Hnat Khotkevych which was an artist of unprecedented scale in Ukrainian culture: bandurist, writer, art critic, theater actor, historian, teacher, ethnographer, artist… Ukrainian Leonardo da Vinci – that’s how he imagines himself today.

Гнат Хоткевич — український театральний і громадський діяч, інженер, винахідник, письменник, історик, перекладач, етнограф, мистецтвознавець, драматург, сценарист, композитор, музикознавець, скрипаль, піаніст, баритон, бандурист, педагог. Гнат Мартинович Хоткевич (літературний псевдонім Гнат Галайда) народився 31 грудня 1877 р. у Харкові у незаможній родині. Дитинство та юність Гната пройшли в селі Деркачі. Він ріс талановитою та здібною дитиною: рано навчився читати та мав цікавість до музики і співу. Сліпий бандурист «дядько Павло», що проживав у селі, був першим його учителем гри на бандурі та запалив любов до української пісні, яку Гнат проніс через усе життя. 1894 року з відзнакою закінчив Харківське реальне училище. 1900 року закінчив технічний факультет Харківського технологічного інституту. Г. Хоткевич п’ять років працював на Харківсько-Миколаївській залізниці. Працюючи інженером, у 1901 році, він розробив власний проєкт дизельного поїзда (на 30 років раніше від американського аналогу) та організував перший в Україні робітничий театр, видав першу книжку «Поезія у прозі». За часів царської росіїї Хоткевича переслідувала поліція як політично неблагонадійного за його погляди на українську культуру та її розповсюдження. Але і за часів радянської влади, на початку 1930х років його знову починають переслідувати: забороняють концертну діяльність, змушують піти з педагогічної посади, виключають зі Спілки письменників України, перестають видавати твори. 23 лютого 1938 році Гната Мартиновича арештували, звинувативши в участі у контрреволюційній організації та шпигунській діяльності. Через три місяці допитів, не витримавши тортур, 60-річний письменник «зізнався», що є німецьким шпигуном, а 8 жовтня 1938 року його розстріляли. Гнат Мартинович Хоткевич реабілітований посмертно 11 травня 1956 p.

Літературно-мистецтвознавча спадщина видатного українського письменника вражає кількістю ним створеного:

– у музиці – понад 400 музичних композицій різних жанрів, кілька ґрунтовних наукових праць з історії походження українських народних музичних інструментів, унікальний підручник гри на бандурі; багато втрачено;
– у літературі – понад 300 творів, принаймні 10 драматичних творів, романів, повістей, новел, есеїстки взагалі не підрахувати, і теж багато втрачено;
– у театрі – створення українського сільського театру в селі Деркачі Харківської області, Робітничого театру в Харкові, нарешті, Гуцульського театру в гірському селі Красноїллі;
– у музичній педагогіці – професійна підготовка на базі Харківського музично-драматичного інституту нового покоління бандуристів, які грали на вдосконаленому Хоткевичем інструменті і які розповсюдили мистецтво українського бандуризму у всьому світі;
– у кіно – кілька сценаріїв, знявся і стрічці «Назар Стодоля» у ролі сліпого кобзаря;
– у живопису – понад 300 живописних робіт – гуцульських краєвидів, портретів видатних діячів української культури та ілюстрацій до власних книжок» .

Hnat Hotkevich was an Ukrainian theater and public figure, engineer, inventor, writer, historian, translator, ethnographer, art critic, playwright, screenwriter, composer, musicologist, violinist, pianist, baritone, bandurist, teacher. Hnat Martynovych Hotkevich (literary pseudonym Hnat Galaida) was born on December 31, 1877 in Kharkiv in a poor family. Hnat spent his childhood and youth in the village of Derkachi. He grew up as a talented and capable child: he learned to read early and had an interest in music and singing. Blind bandura player “Uncle Pavlo”, who lived in the village, was his first bandura teacher and ignited his love for Ukrainian song, which Hnat carried throughout his life. In 1894, he graduated with honors from the Kharkiv Real School. In 1900, he graduated from the technical faculty of the Kharkiv Institute of Technology. Khotkevich worked for five years on the Kharkiv-Mykolaiv railway. While working as an engineer, in 1901, he developed his own diesel train project (30 years earlier than the American counterpart) and organized the first workers’ theater in Ukraine, published the first book “Poetry in Prose”. During the time of russia imperium, Hotkevich was persecuted by the police as a politically undesirable person for his views on Ukrainian culture and its dissemination. But even during the time of soviet republic, at the beginning of the 1930s, they began to harass him again: concert activities were banned, he was forced to resign from his teaching position, he was expelled from the Writers’ Union of Ukraine, and his works stopped being published. On February 23, 1938, Hnat was arrested, accused of participating in a counter-revolutionary organization and espionage. After three months of interrogation, unable to withstand torture, the 60-year-old writer “confessed” that he was a German spy, and on October 8, 1938, he was shot. Hnat Hotkevich was posthumously rehabilitated on May 11, 1956.

The literary and artistic heritage of the outstanding Ukrainian writer is impressive with the number of works he created:

– in music – more than 400 musical compositions of various genres, several thorough scientific works on the history of the origin of Ukrainian folk musical instruments, a unique manual for playing the bandura; much is lost;
– in literature – more than 300 works, at least 10 dramatic works, novels, short stories, short stories, essays cannot be counted at all, and a lot has also been lost;
– in the theater – the creation of the Ukrainian rural theater in the village of Derkachi, Kharkiv region, the Workers’ Theater in Kharkiv, and finally, the Hutsul Theater in the mountain village of Krasnoilly;
– in music pedagogy – professional training on the basis of the Kharkiv Music and Drama Institute of a new generation of bandurists who played on the instrument improved by Hotkevich and who spread the art of Ukrainian bandurism throughout the world;
– in the cinema – several scripts, starred in the tape “Nazar Stodolya” in the role of a blind kobzar;
– in painting – more than 300 paintings – Hutsul landscapes, portraits of outstanding figures of Ukrainian culture and illustrations for his own books.”

Pen: Pilot Custom Urushi
Ink: Diamine Mix (Bilberry + Matador)

Володимир Андрійович Кабачок

Портрет відомого вітчизняного бандуриста та диригента Володимира Андрійовича Кабачка.

Portrait of the famous Ukrainian bandura’s player and conductor Volodymyr Andriyovych Kabachok.

Володимир Андрійович Кабачок (15 липня 1892, Петрівці — 15 червня 1958, Київ) — видатний український бандурист, співак, диригент та педагог. Професійно грав на тромбоні, контрабасі та ударних інструментах. Основоположник та мистецький керівник Полтавської капели бандуристів (1925–1934).
Заарештований радянською владою в січні 1934-го, але після 4 місяців утримання під вартою «за недостатньою кількістю доказів» був звільнений. Повторно заарештований у серпні 1937-го. Засуджений на 10 років колимських виправних таборів. У 1943 р. переведений в Ташкент. 1943–1944 — соліст-бандурист Ташкентської філармонії, керівник оркестру народних інструментів хору Г. Верьовки. Від 1945-го викладач музичного училища ім. Р. Глієра та Київської консерваторії. Основоположник тріо, квартетів та інших малих ансамблів бандуристів. У 1952 році створив перше тріо бандуристок у складі Т. Поліщук, В. Третякової та Н. Павленко.

Volodymyr Andriyovych Kabachok (born July 15, 1892, Petrivtsi — died June 15, 1958, Kyiv) is an outstanding Ukrainian bandura’s player, singer, conductor and teacher. Professionally played the trombone, double bass and percussion instruments. The founder and artistic director of the Poltava Bandurist Chapel (1925–1934).
He was arrested by Soviet in January 1934, but after 4 months of detention “due to insufficient evidence” he was released. Arrested again in August 1937. Sentenced to 10 years in Kolyma prison. In 1943, he was transferred to Tashkent. 1943–1944 — soloist-bandurist of the Tashkent Philharmonic, leader of the orchestra of folk instruments of the H. Verivka choir. Since 1945, a teacher at the music school named after R. Glier and Kyiv Conservatory. The founder of trios, quartets and other small ensembles of bandurists. In 1952, he created the first bandurist trio consisting of T. Polishchuk, V. Tretyakova and N. Pavlenko..

Pen: Pilot Custom 742 Deep Red EF
Ink: vtg. Waterman’s Luminouse Blue

Леся Українка

“Не міряй і не важ, хто більше, а хто менше любить, бо на сі речі не досить відомих ізмерений, а треба иншого, не математичного. Не міряй і не важ, не збирайся жити, а живи, люби скілько можеш, і як можеш, то менше буде жалю.”

“Do not measure or weigh who loves more and who loves less, because these things cannot be weighed because there are no known measures, mathematics is inappropriate here. Don’t measure and weigh, and don’t plan to live, just live now, love as much as you can and how you can! Then there will be less regret.”

Леся Украінка (13 (25) лютого 1871, Новоград-Волинський, Волинська губернія, Російська імперія — 19 липня (1 серпня) 1913, Сурамі, Тифліська губернія, Російська імперія (нині Грузія)) — українська письменниця, перекладачка та культурна діячка, співзасновниця літературного гуртка «Плеяда» та групи Українська соціал-демократія. У сучасній українській традиції входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України.
Лариса Петрівна Косач народилася 25 лютого 1871 року в містечку Новограді-Волинському. Батько письменниці, Петро Косач, був освіченою прогресивною людиною, членом Старої Громади, близьким товаришем Михайла Драгоманова. Мати, Ольга Косач, — відома в українській літературі письменниця під псевдонімом Олена Пчілка. Дівчинка виховувалася в культурному українському середовищі, де завжди панував дух національних традицій, піднесеного волелюбства, прагнення знань, вшанування передового суспільного досвіду.
Писала в жанрах поезії, лірики, епосу, драми, прози, публіцистики, розвинула жанр драматичної поеми в українській літературі. Працювала в галузі фольклористики (наспівала 220 народних мелодій) і активно долучалася до процесів українського жіночого руху та національного відродження.
Серед мистецької спадщини — збірки поезій «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902), поеми «Давня казка» (1893), «Одно слово» (1903), драми-поеми «Кассандра» (1901—1907), «В катакомбах» (1905), «Лісова пісня» (1911), «Камінний господар» (1912), «Бояриня» (1913).

Lesya Ukrainka (February 13 (25) 1871, Novograd-Volynskyi, Volyn Province, Russian Empire – July 19 (August 1) 1913, Surami, Tiflis Province, Russian Empire (now Georgia)) was a Ukrainian writer, translator and cultural figure, co-founder literary group “Pleiada” and the Ukrainian social democracy group. In the modern Ukrainian tradition, she is included in the list of the most famous women of ancient and modern Ukraine.
Larisa Petrivna Kosach was born in the Novohrady-Volynskyi. The writer’s father, Petro Kosach, was an educated progressive person, a member of the Old Community, a close friend of Mykhailo Drahomanov. Mother, Olga Kosach, is a writer known in Ukrainian literature under the pseudonym Olena Pchilka. The girl was brought up in a cultural Ukrainian environment, where the spirit of national traditions, lofty love of freedom, desire for knowledge, honoring advanced social experience always prevailed.
She wrote in the genres of poetry, lyric, epic, drama, prose, journalism, developed the genre of the dramatic poem in Ukrainian literature. She worked in the field of folkloristics (she sang 220 folk melodies) and was actively involved in the processes of the Ukrainian women’s movement and national revival.
Among the artistic heritage are collections of poems “On the Wings of Songs” (1893), “Thoughts and Dreams” (1899), “Echoes” (1902), poems “An Ancient Tale” (1893), “One Word” (1903), dramas the poems “Cassandra” (1901-1907), “In the Catacombs” (1905), “Forest Song” (1911), “The Master of the Fireplace” (1912), “The Boyarinya” (1913).

Pen: Andrew Lensky “Tribute” w|UEF nib
Ink: Diamine Matador

Ліна Костенко

Жива легенда. Її твори вивчають у школах та університетах. Попри таку популярність, поетеса не любить надмірної уваги до себе. Вона навіть відмовилася від звання Героя України, каже, що просто робить свою справу, адже поклик письменника – писати.

Living legend. Her works are studied in schools and universities. Despite such popularity, the poet does not like excessive attention to herself. She even refused the title of Hero of Ukraine, says that she is just doing her job, because the main desire of a writer is to write.

Ліна Василівна Костенко — українська поетеса-шістдесятниця, письменниця (історичний роман, твори для дітей), дисидентка. Лауреатка Шевченківської премії (1987), Премії Антоновичів (1989), Ордену Почесного легіону (2022).
У 1967 році разом з Павлом Тичиною та Іваном Драчем номінована на Нобелівську премію з літератури.
У радянські часи брала активну участь у дисидентському русі, за що була надовго виключена з літературного процесу. Авторка поетичних збірок «Проміння землі» (1957), «Вітрила» (1958) , Мандрівки серця (1961), «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), роману у віршах «Маруся Чурай» (1979, Шевченківська премія 1987), поеми «Берестечко» (1999, 2010). 2010 року опублікувала перший прозовий роман «Записки українського самашедшого», що став одним із лідерів продажу серед українських книжок 2011 року.
Найвідоміші твори “Берестечко” і “Маруся Чурай”.
У сучасній українській традиції входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України.

Lina Kostenko is a Ukrainian poet, journalist, writer, publisher, and former Soviet dissident. A founder and leading representative of the Sixtiers poetry movement, Kostenko has been described as one of Ukraine’s foremost poets and credited with reviving Ukrainian-language lyric poetry.
Kostenko has been granted numerous honours, including an honorary professorship at Kyiv Mohyla Academy, honorary doctorates of Lviv and Chernivtsi Universities, the Shevchenko National Prize, and the Legion of Honour.
In 1967, together with Pavel Tychyna and Ivan Drach, she was nominated for the Nobel Prize in Literature.
In Soviet times, she took an active part in the dissident movement, for which she was excluded from the literary process for a long time. The author of the poetry collections “Rays of the Earth” (1957), “Sails” (1958), Journeys of the Heart (1961), “On the Banks of the Eternal River” (1977), “Inimitability” (1980), “The Garden of Indelible Sculptures” (1987), the novel in verse “Marusya Churai” (1979, Shevchenko Prize 1987), the poem “Berestechko” (1999, 2010). In 2010, she published her first prose novel, “Notes of a Ukrainian crazier”, which became one of the best-selling Ukrainian books in 2011.
The most famous works are “Berestechko” and “Marusya Churai”.
In the modern Ukrainian tradition, she is included in the list of the most famous women of ancient and modern Ukraine.

Pen: Wancher DP w|custom UEF Noodlers Flex
Ink: Montblanc Amethyst Purple + Diamine Mix (Bilberry + Matador)

Pen: Morrison. The Patriot. Black beauty. 1936-1941 (USA) w|Waterman Ideal #2 nib.
Ink: Pelikan 4001 Brilliant Brown

Микола Яковченко

Ескіз відомого українського актора Миколи Яковченко в ролі козака Шевчика, з фото 1963р.

Sketch of the famous Ukrainian actor Mykola Yakovchenko in the role of the Cossack Shevchyk, from a photo from 1963.

Микола Федорович Яковченко (20 квітня (3 травня) 1900, Прилуки, Полтавська губернія, Російська імперія нині Чернігівська область, Україна — 11 вересня 1974, Київ, Українська РСР, СРСР) — видатний український актор театру та кіно на характерних ролях. Народний артист УРСР (з 1970 року).
Сучасники його називали найнароднішим серед заслужених і найзаслуженішим серед народних.
Сергій Параджанов бачив у Яковченку українського Чарлі Чапліна. За власним визначенням актора, він був «блазнем із сумними очима». Сам Яковченко вважав для себе взірцем Фернанделя (Фернана Контандена), портрет якого висів у його робочому кабінеті. Був замилований французьким мистецтвом, своєму улюбленцю-песику дав ім’я Фанфан — на честь Жерара Філіпа.

Mykola Fedorovych Yakovchenko (April 20 (May 3) 1900, Pryluky, Poltava Province, Russian Empire, now Chernihiv Oblast, Ukraine – September 11, 1974, Kyiv, Ukrainian SSR, USSR) is an outstanding Ukrainian theater and cinema actor in character roles. People’s Artist of the Ukrainian SSR (since 1970).
Contemporaries called him the most popular among the honored and the most deserving among the popular actors.
Serhiy Paradzhanov saw in Yakovchenko the Ukrainian Charlie Chaplin. According to the actor’s own definition, he was “a clown with sad eyes.” Yakovchenko himself considered Fernandel (Fernand Contandin), whose portrait hung in his office, as his role model. He was in love with French art, and named his pet dog Fanfan in honor of Gerard Philippe.

Pen: Andrew Lensky “Pilot Falcon” custom
Ink: Taccia Naklabayashi Ukiyo-E II

Василь Стус

“Якщо болить серце – тобі, друже, поталанило” – Василь Стус – один із найвидатніших українських поетів, чий день народження святкували 6 січня.

“If your heart hurts – so you, my friend, lucky human” – Vasyl Stus is one of Ukraine’s foremost poets, whose birthday was celebrated on January 6.

Василь Стус, творчий псевдонім Василь Петрик — український поет-шістдесятник, перекладач, публіцист, прозаїк, мислитель, літературознавець, літературний критик, правозахисник, політв’язень СРСР, дисидент, член Української Гельсінської групи, борець за незалежність України у XX столітті. Один із найактивніших представників українського дисидентського руху. Учасник акції протесту в київському кінотеатрі «Україна» в 1965 році. Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1991, посмертно), Герой України (2005, посмертно).
За переконання про необхідність збереження й розвитку української культури зазнав репресій з боку радянської диктатури, його творчість була заборонена та частково знищена, а він сам був засуджений до тривалого перебування в місцях позбавлення волі, де й загинув.
Стус почав писати вірші ще в студентські роки, а деякі його вірші з’явилися в журналах «Дніпро» і «Зміна» в 1963-5 роках. Через його діяльність в дисидентському русі його перша збірка віршів не була надрукована. Хоча він продовжував писати, поки перебував у в’язниці, КДБ систематично конфісковувало і знищувало його роботи. У 1976 році було знищено до 600 віршів і перекладів Йоганна Вольфганга фон Гете, Райнера Марії Рільке, Редьярда Кіплінга і Шарля Бодлера. Деякі вірші дивом збереглися і були вивезені контрабандою на Захід, де поезія Стуса з’явилася в декількох збірках.

Vasyl Stus was a Ukrainian poet, translator, literary critic, journalist, and an active member of the Ukrainian dissident movement. For his political convictions, his works were banned by the Soviet regime and he spent 13 years in detention until his death in Perm-36—then a Soviet forced labor camp for political prisoners, subsequently The Museum of the History of Political Repression—after having declared a hunger strike on September 4, 1985.
For his belief in the need to preserve and develop Ukrainian culture, he was repressed by the Soviet dictatorship, his work was banned and partially destroyed, and he himself was sentenced to a long stay in prison, where he died.
Stus began writing poetry as a student, and some of his poems appeared in the journals Dnipro and Zmina in 1963–5. Because of his activities in the dissident movement, his first collection of poems was not printed. Although he continued to write while he was incarcerated, the KGB systematically confiscated and destroyed his work. Up to 600 poems and translations from Johann Wolfgang von Goethe, Rainer Maria Rilke, Rudyard Kipling, and Charles Baudelaire were destroyed in 1976. Some poems miraculously survived and were smuggled out to the West, where Stus’s poetry appeared in several collections.

Pen: Montblanc Meisterstück 146
Ink: vtg. Waterman’s Luminouse Blue

Дмитро Павличко

Дмитро Павличко — український поет, перекладач, літературний критик, публіцист, шістдесятник, громадсько-політичний діяч, який 29 січня 2023 пішов з життя на 93 році.

Dmytro Pavlychko is a Ukrainian poet, translator, literary critic, publicist, 60-year-old, social and political activist, who died on January 29 2023 year at the age of 93.

Поет народився 28 вересня 1929 року в селі Стопчатів Івано-Франківської області в селянській багатодітній родині. З осені 1945 року по літо 1946-го він був ув’язнений за звинуваченням у належності до УПА. У 1953 році закінчив філологічний факультет Львівського університету.
Перша збірка його поезій «Любов і ненависть» з’явилася в 1953 році. З-поміж інших популярних творів Павличка: «Два кольори», «Коли ми йшли удвох з тобою», «Я стужився, мила, за тобою…», «Наш прапор», «Пригоди кота Мартина» тощо.
Окрім того, у різні роки Павличко був народним депутатом України, професором НаУКМА, послом України у Словаччині та Польщі, першим головою Товариства української мови імені Тараса Шевченка та головою Української всесвітньої координаційної ради.
Також поет був одним з авторів Декларації про державний суверенітет України та доктрини про нейтральний та позаблоковий статус України — іноді її називають саме «доктриною Павличка».
Поета нагородили званням Героя України, орденом князя Ярослава Мудрого IV, V ступеня та орденом «За заслуги» III ступеня, орденом Свободи. Також Павличко був лавреатом Національної премії імені Тараса Шевченка.

The poet was born on September 28, 1929 in the village of Stopchativ, Ivano-Frankivsk region, in a peasant family with many children. From the fall of 1945 to the summer of 1946, he was imprisoned on the charge of belonging to the UPA. In 1953, he graduated from the philological faculty of Lviv University.
The first collection of his poems “Love and Hate” appeared in 1953. Among Pavlychka’s other popular works: “Two Colors”, “When We Walked Together With You”, “I Longed for You, Sweetie…”, “Our Flag”, “The Adventures of Martyn the Cat”, etc.
In addition, in different years, Pavlychko was a People’s Deputy of Ukraine, a professor at NaUKMA, the ambassador of Ukraine to Slovakia and Poland, the first chairman of the Taras Shevchenko Ukrainian Language Society and the chairman of the Ukrainian World Coordination Council.
The poet was also one of the authors of the Declaration on the State Sovereignty of Ukraine and the doctrine on the neutral and non-aligned status of Ukraine — sometimes it is called the “Pavlychka doctrine”.
The poet was awarded the title of Hero of Ukraine, the Order of Prince Yaroslav the Wise IV, V degrees and the Order of Merit III degree, the Order of Freedom. Pavlychko was also a laureate of the Taras Shevchenko National Award.

«Два кольори» — популярна українська пісня, написана у 1964 році Олександром Білашем на слова Дмитра Павличка. Першим виконавцем пісні був Анатолій Мокренко.

Pen: Montblanc Meisterstück Le Grand GT 162 Rollerball
Ink: Montblanc LeGrand refill Black

Василь Симоненко

Василь Симоненко — український поет і журналіст, один із представників покоління «шістдесятників».

“В калюжі глибоко не пірнеш, будь ти хоч японським шукачем перлів.”

Vasyl Symonenko was a Ukrainian poet and journalist, one of the representatives of the “sixties” generation.

“You can’t dive deep into a puddle, even if you’re a Japanese pearl hunter.”

Василь Симоненко — український поет і журналіст, один із представників покоління «шістдесятників». Його дебютна книжка віршів «Тиша і грім» вийшла друком у 1962 р. і виявила талант Симоненка серед молодих поетів, а з іншою українською інтелігенцією того часу склала групу, яка нині відомі як шістдестятники. За останній рік Василь Симоненко написав свою другу книжку – «Земне тяжіння» яка вийшла після смерті поета (1964) , та вірші з якої цитувалися, виписувалися (додавали те, що пропустила радянська цензура), вчилися напам’ять і порівнювалися з поезією Тараса Шевченка. У 1963 році Симоненка жорстоко побили працівники радянської місцевої міліції залізничої станції «Ім. Тараса Шевченка» (Сміла). Він так і не одужав від ниркової недостатності, і незабаром помер у місцевій лікарні 13 грудня 1963 року.

Де зараз ви, кати мого народу?..

Де зараз ви, кати мого народу?
Де велич ваша, сила ваша де?
На ясні зорі і на тихі води
Вже чорна ваша злоба не впаде.

Народ росте, і множиться, і діє
Без ваших нагаїв і палаша.
Під сонцем вічності древніє й молодіє
Його жорстока й лагідна душа.

Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди
І орди завойовників-заброд!

Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його волячих жилах
Козацька кров клекоче і гуде!

24.12.1962

Vasyl Symonenko was a Ukrainian poet, journalist, activist of dissident movement. He is considered one of the most important figures in Ukrainian literature of the early 1960s. In the opinion of the Museum of the Dissident Movement in Kyiv, the works and early death of Vasyl Symonenko had an enormous impact on the rise of the national democratic movement in Ukraine.
His debut book of poems “Тиша і грім / Tysha i hrim” (“Silence and thunder”) was published in 1962 and made the talent of Symonenko apparent amongst the young poets, with other Ukrainian intilligensia of the time, made a group which is now known as the шістдестятники (Sixtiers).
During his last year Vasyl Symonenko wrote his second book – “Земне тяжіння / Zemne tyazhinnya” (“Earth’s gravity”), verses from which were quoted, written out (adding what the Soviet censorship had omitted), learned off by heart and compared with the poetry of Taras Shevchenko.
In 1963, Symonenko was beaten badly by employees of the local militsiya at the Smila railway station. He never recovered from kidney failure, and died soon after in the local hospital on 13 December 1963.

Pen: Caran d’Ache Ecridor Retro
Ink: Caran d’Ache Cosmic Black

Володимир Сосюра

Володимир Сосюра – видатний український поет-лірик!

Такий я ніжний, такий тривожний,
моя осінняя земля!
Навколо вітер непереможний: реве й гуля…

Volodymyr Sosyura which was an outstanding Ukrainian poet-lyricist!

I’m so tender, so anxious, my autumn land!
All around, the wind is invincible: it roars his hand…

Володимир Сосюра народився 6 січня 1898 року на станції Дебальцеве, в багатодітній шахтарській сім’ї. Автор понад 40 збірок поезій, поем, романів. Дитинство поета було складним та бідним. Родина Сосюри переїхала до Третьої Роти (селище Верхнє, сьогодні Лисичанськ) та оселилася в пустій хата-хворостянці. З 12 років працював на содовому заводі. У 1911 р. навчався в міністерській двокласній школі. Вірші починає писати з 14 років. 1918 – член повстанської робітничої дружини Донецького содового заводу. 1919 – козак Петлюрівської армії. 1922-1923 студент університету ім. Артема міста Харків. 1923-1941 літературна робота Харків-Київ. 1941-1944 – військовий кореспондент фронтової газети. Належав до літературних організацій «Плуг», «Гарт», ВАПТІТЕ. Був тричі одружений, мав трьох синів. Помер – 8 січня 1965 року в Конча-Заспі. Похований на Байковому кладовищі.

Тонкий романтик, палкий лірик, закоханий в Україну, експресивний поет — Володимир Сосюра мав увагу та любов і своїх сучасників, і наступних поколінь. Про це зокрема писали і його колеги — наприклад, Микола Зеров відзначав, що Сосюра “талановитий і свіжий, інколи курйозний, завжди експансивний і щирий, Володимир Сосюра належить до поетів, за якими ходить популярність, яких знає, визнає й вітає “масовий”, “широкий” читач”.

Володимир Сосюра був дуже продуктивним автором, залишив по собі більш ніж 40 поетичних збірок, кілька поем та роман. Але, як і всі його колеги по перу, Сосюра, на жаль, постійно зазнавав утисків та цензури з боку радянської влади, яка зокрема намагалась обмежити його бажання любити свою країну. В липні 1951 року в газеті “Правда” вийшла стаття Лазара Кагановича “Проти ідеологічних перекручень в літературі”. Статтю, основна ідея якої зводилася до того, що Сосюра “виступає з низкою занепадницьких, безідейних віршів, а то й прямо ворожих, як вірш “Любіть Україну””, передрукували кілька радянських газет — а бібліотекам та книгарням наказали вилучити вірша “Любіть Україну”. І його вилучили буквально — вирізавши сторінку з віршем з книжок, журналів та збірок. Кілька років після того Сосюра піддавався цькуванню та дуже страждав, навіть намагався займатися самоцензурою та правив вірша. Наступний раз вірш вийшов друком тільки по смерті Сталіна, у 1958 році. Справжнє щастя, що сьогодні маємо свободу читати “Любіть Україну” таким, яким він був задуманий поетом.

Volodymyr Sosyura was born on January 6, 1898 at the Debaltseve station, in a large mining family. Author of more than 40 collections of poetry, poems, novels. The poet’s childhood was difficult and poor. Sosyura’s family moved to Tretya Rota (the village of Verkhne, today Lysychansk) and settled in an empty brushwood-house. From the age of 12, he worked at a soda factory. In 1911, he studied at the two-class school. He started writing poems at the age of 14. 1918 – a member of the insurgent workers’ of the Donetsk Soda Plant. 1919 – a Cossack of the Petlyra’s army. 1922-1923 student of the University named after Artem of the city of Kharkiv. 1923-1941 literary work Kharkiv-Kyiv. 1941-1944 – military correspondent of a front-line newspaper. Belonged to literary organizations “Plough”, “Hart”, VAPTITE. He was married three times, had three sons. He died on January 8, 1965 in Koncha-Zaspa. Buried at Baykov’s cemetery.

A gentle romantic, an ardent lyricist, in love with Ukraine, an expressive poet — Volodymyr Sosyura had the attention and love of both his contemporaries and subsequent generations. His colleagues also wrote about this in particular – for example, Mykola Zerov noted that Sausyura is “talented and fresh, sometimes curious, always expansive and sincere, Volodymyr Sausyura belongs to poets who are followed by popularity, who are known, recognized and welcomed by the “mass” “broad” reader”.

Volodymyr Sosyura was a very productive author, he left behind more than 40 poetry collections, several poems and a novel. But, like all his colleagues, Sosyura, unfortunately, was constantly oppressed and censored by the Soviet authorities, which in particular tried to limit his desire to love his country. In July 1951, the newspaper “Pravda” published an article by Lazar Kaganovich “Against ideological distortions in literature.” The article, the main idea of which was reduced to the fact that Saussure “comes with a number of decadent, idealess poems, and even downright hostile, like the poem “Love to Ukraine””, was reprinted by several Soviet newspapers – and libraries and bookstores were ordered to remove the poems “Love Ukraine” . And it was removed literally – by cutting out a page with a poem from books, magazines and collections. For several years after that, Saussure was bullied and suffered a lot, even trying to engage in self-censorship and editing poems. The next time the poem was published only after Stalin’s death, in 1958. It is a real happiness that today we have the freedom to read “Love Ukraine” as it was intended by the poet.

Pen: Delta Dolcevita Oro
Ink: Caran d’Ache Hypnotic Turquoise

Дніпрова Чайка

Українська письменниця та лібретистка перших українських дитячих опер Людмила Василевська-Березіна творила під поетичним літературним ім’ям Дніпрова Чайка.

“Хмарно восени, сумно восени, надворі грязюка, холодний вітер пообдирав садки і тепер нападається на всякого, хто б не виткнувся з хати.
Ні теплого проміння, ні гарної квітки, ні веселої пташки, одно тобі – дощ, дощ, дощ, дрібний, густий, холодний

“Краплі-мандрівниці”

Ukrainian writer and librettist of the first Ukrainian children’s operas Lyudmila Vasilevska-Berezina worked under the poetic literary name Dniprova Chaika.

Людмила Березіна, в шлюбі Василевська-Березіна літературний псевдонім Дніпрова Чайка (1861–1927) — українська письменниця другої половини ХІХ — початку ХХ століття. Дружина українського громадського діяча, письменника та публіциста Василевського Феофана.
Багато хто читали її вірші, легенди (у тому числі поезії у прозі) та казки, призначені для дітей. Але вона була не лише дитячою письменницею. Творча палітра письменниці досить широка, бо безпосередньо йшла поруч із життям української інтелігенції того часу. Це дуже плідна поетка, прозаїк, драматург, навіть авторка оперних лібрето, яка багато публікувалася й мала збірки.
Вона народилася на Миколаївщині, а життя і творчість, за власними свідченнями, були пов’язані з Херсонщиною. Якщо докладно читати біографію, то вражає, зі скількома українськими діячами вона спілкувалася. У тому числі це Микола Лисенко (для якого, зокрема, авторка писала дитячі опери – «Коза-дереза», «комічна опера» «Пан Коцький» та інші), театр корифеїв, родина Русових та інші. А кредом її життя можна назвати: «Смійтеся – плакать не буду», вона сама так казала, бо, попри творчі успіхи, мала репутацію «неблагонадійної», та перебувала під поліційним наглядом влади.

Lyudmila Berezina, in marriage Vasylevska-Berezina, literary pseudonym Dniprova Chaika (1861–1927) was a Ukrainian writer of the second half of the 19th and early 20th centuries. Wife of Ukrainian public figure, writer and publicist Feofan Vasylevsky.
Many Ukrainians read her poems, legends (including prose poetry) and fairy tales intended for children. But she was not only a children’s writer. The creative palette of the writer is quite wide, because she directly followed together with life of the Ukrainian intelligentsia of that time. She is a very prolific poet, novelist, playwright, even the author of opera librettos, who was widely published and had collections.
She was born in the Mykolaiv region, and her life and work, according to her own testimony, were connected with the Kherson region. If you read her biography in detail, you will be amazed at how many Ukrainian figures she communicated with. Among them are Mykola Lysenko (for whom, in particular, the author wrote children’s operas – “Koza-dereza”, “comic opera” “Mr. Kotskyi” and others), the theater of luminaries, the Rusovs family and others. And the motto of her life can be called: “Laugh – I won’t cry”, she said so herself, because, despite her creative successes, she had a reputation as “unreliable”, and was under the police supervision of the authorities.

Pen: Caran d’Ache 849 Fluo
Ink: Caran d’Ache Vibrant Green

Kacey Cisyk

Квітка Цісик (Kvitka Kacey Cisyk) — американська співачка українського походження, яка зробила величезніший вклад для популяризації українських пісень та збереженю культури, до речі за власний кошт.

Kvitka Kacey Cisyk is an American singer of Ukrainian origin who made a huge contribution to popularizing Ukrainian songs and preserving culture, by the way, at her own expense.

Квітка Цісик (Kvitka Kacey Cisyk) — американська співачка українського походження, популярна виконавиця рекламних джинґлів у США, оперна та блюзова співачка, виконавиця українських народних і популярних пісень. Пісня «You Light Up My Life», яку вона виконала для однойменного фільму, отримала 1978 року «Оскар» і «Золотий глобус» у категорії «Найкраща пісня до фільму», а також номінувалася на нагороду «Греммі» в категорії «Пісня року».
Народилася 4 квітня 1953 року в нью-йоркському районі Квінз (нейборгуд Озон-Парк в сім’ї Іванни (до шлюбу — Лев) та Володимира Цісиків — післявоєнних емігрантів із Західної України. Дитячі й юнацькі роки Квітки Цісик проходили за звичними для української емігрантської родини школярсько-вишкільними заняттями. У будні Цісик навчалася в американській стандартній школі, а по суботах прямувала до «Школи українознавства» (Озон-Парк). Після закінчення 1970 року Вищої школи музики і мистецтва у Нью-Йорку Квітка Цісик навчалася протягом одного року в Харпер-коледжі — складовій частині Університету штату Нью-Йорк у Бінгемтоні (англ. State University of New York at Binghamton, SUNY at Binghamton), де в той час її старша сестра Марія викладала гру на фортепіано. Співачка мала рідкісне колоратурне сопрано. За оцінками музикознавців, голос Цісик мав неймовірний вокальний тембр, у якому виділявся особливий, дзвінковий обертон, притаманний лише сопрановій колоратурі; рідкісний вокальний тембр Цісик містив у собі очевидні скрипкові тони. До того ж, Квітка вміла співати так званим «білим голосом» — своєрідною манерою жіночого фольклорного співу, яку можна почути в карпатських селах. У 1977 році виконала всі пісні головної героїні фільму «Ти осяюєш моє життя» Джозефа Брукса і мала всі шанси отримати оскара та почати зірковий шлях співачки. Але, нажаль, Джозеф Брукс, який був закоханий в Кейси та не дочекавшись взаємності віддав виконання пісні на нагороді Оскару іншій співачці – Debby Boone, яка пізніше отримала Греммі за неї. Кейсі не стала роздувати скандалу та почала все с початку. Перший диск з українськими піснями «Kvitka» або «Songs of Ukraine» («Пісні України») записаний 1980 року, другий «Two colors» («Два кольори») — 1989 року. Цісик зібрала для запису альбомів 40 найкращих студійних інструменталістів Нью-Йорка, тих, кого собі не могли дозволити відомі поп-зірки США. Партію рояля виконувала старша сестра Марічка. Квітка Цісик планувала випустити третій україномовний альбом з колисковими або сучасними піснями, але цьому не судилося статися — її життя передчасно обірвалося. 29 березня 1998 року в Нью-Йорку, не доживши 5 днів до 45-річчя, Квітка Цісик померла вдома в оточенні родини.

Kvitka Kacey Cisyk is an American singer of Ukrainian descent, a popular performer of advertising jingles in the United States, an opera and blues singer, and a performer of Ukrainian folk and popular songs. The song “You Light Up My Life”, which she performed for the film of the same name, won an Oscar and a Golden Globe in 1978 in the category “Best Song for a Film”, and was nominated for a Grammy Award in the category “Song of the Year”.
She was born on April 4, 1953, in New York’s Queens District (Newborg Ozone Park) to Ivanna (before married Lev) and Volodymyr Cisyk, a postwar emigrant from Western Ukraine. On weekdays, Cisyk studied at an American standard school, and on Saturdays she went to the School of Ukrainian Studies (Ozone Park). After graduating from New York High School of Music and the Arts in 1970, Kvitka Cisyk studied for one year at Harper College, part of the State University of New York at Binghamton (SUNY at Binghamton), where at the time, her older sister Maria was teaching piano. The singer had a rare coloratura soprano. According to musicologists, Cisyk’s voice had an incredible vocal timbre, in which a special, sonorous overtone stood out, characteristic only of soprano coloratura; Cisyk’s rare vocal timbre contained obvious violin tones. In addition, Kvitka was able to sing in the so-called “white voice” – a kind of female folk singing, which can be heard in the Carpathian villages. In 1977, she performed all the songs of the main character of the film “You enlighten my life” by Joseph Brooks and had every chance to win an Oscar and start a stellar career as a singer. But, unfortunately, Joseph Brooks, who was in love with Casey and did not wait for reciprocity, gave the performance of the song at the Oscars to another singer – Debby Boone, who later won a Grammy with this song. Casey did not inflate the scandal and started all over again. The first disc with Ukrainian songs “Kvitka” or “Songs of Ukraine” was recorded in 1980, the second “Two colors” – in 1989. Cisyk has gathered 40 of New York’s best studio instrumentalists to record albums, those that famous US pop stars could not afford. The piano part was performed by Marichka’s older sister. Kvitka Tsisyk planned to release her third Ukrainian-language album with lullabies or modern songs, but this did not happen – her life ended prematurely. On March 29, 1998, in New York, 5 days before her 45th birthday, Kvitka Cisyk died at home with her family.

Pen: Pilot Custom 743 w|FA nib
Ink: Pelikan Edelstein Topaz

Андрій Кузьменко “Кузьма”

Андрій Кузьменко “Кузьма” — український співак, композитор, поет, письменник, телеведучий, продюсер, актор та лідер гурту «Скрябін».

Andriy Kuzmenko “Kuzma” is a Ukrainian singer, composer, poet, writer, TV presenter, producer, actor and leader of the band “Skryabin”.

Він став народним улюбленцем, бо простою мовою говорив про складні речі. На концертах і фестивалях тисячі прихильників співали в один голос пісні щирого і відкритого до людей Андрія Кузьменка. Музиканти гурту “Скрябін”, які на одній сцені відіграли з Кузьмою 15 років, розповідають, що він жив музикою.

Він останнім часом хотів швидко робити музику. Коли вона грає в ньому, то треба її бігом записати, звести і вже завтра на радіо показати,

– згадував барабанщик гурту “Скрябін” Вадим Колісніченко.

З часом талантові Андрія стало тісно і, крім музики, Кузьменко почав підкоряти аудиторію, як телеведучий. У 2000 роках він працював над рядом програм на телебаченні, брав аудиторію непересічною говіркою і гумором. А ще писав книжки, в яких розповідав кумедні історії з власного життя. Та бувало і не до жартів, особливо, коли йшлося про серйозні речі. Не боявся критикувати владу. Коли почалась війна на Сході став допомагати військовим.

He became a people’s favorite because he talked about complex things in simple language. At concerts and festivals, thousands of supporters sang in unison the songs of Andrii Kuzmenko, who was sincere and open to people. The musicians of the band “Skryabin”, who played on the same stage with Kuzma for 15 years, say that he lived by music.

The last times he wanted to make music quickly. When song plays in it, it is necessary to record it on the run, mix it up and move on to the radio tomorrow.

– recalled the drummer of the band “Skryabin” Vadym Kolisnichenko.

Over time, Andrei’s talent became cramped and, in addition to music, Kuzmenko began to conquer the audience as a TV presenter. In the 2000s, he worked on a number of programs on television, captured the audience with his extraordinary speech and humor. And he also wrote books in which he told funny stories from his own life. But there were times when it was not a joke, especially when it came to serious matters. He was not afraid to criticize the government. When the war began in the East, he began to help the military.

Pen: Wancher DP w|custom UEF Noodlers Flex
Ink: Monteverde Moonstone

Сергій Корольов

1965 року Сергій Корольов здійснив проєкт виходу першої людини у відкритий космос, яким став космонавт Олексій Леонов.

In 1965, Sergei Korolev carried out the USSR project of the outwalk first man into open space, which became the cosmonaut Alexei Leonov.

Сергій Павлович Корольов, який народився в Житомирі, був провідним радянським ракетним інженером та конструктором космічних кораблів під час космічних перегонів між США та Радянським Союзом у 1950-1960-х роках. По факту є батьком практичної космонавтики . Він брав участь у розробці ракети Р-7, Супутник 1, та виведенні в космос “Лайки”, першої людини Юрія Гагаріна на околоземну орбіту та перший вихід людини в космос(Леонов).
Хоча Корольов навчався як авіаконструктор, його найбільшими досягненнями виявилися генерація ідей, організація та стратегічне планування у космічної галузі. Заарештований за фальшивим офіційним звинуваченням як “член антирадянської контрреволюційної організації” (який згодом буде зведений до “диверсанта військової техніки”), він був ув’язнений у 1938 році майже на шість років, включаючи кілька місяців у Трудовий табір на Колимі де майже загинув. После ряда случайных событий и усилий близких знакомых был частично реабилитирован и возвращен на “большую землю”. Став визнаним конструктором ракет і ключовою фігурою в розробці радянської міжконтинентальної програми балістичних ракет. Пізніше він керував радянською космічною програмою і став членом Радянської академії наук, контролюючи ранні успіхи проектів “Супутник” та “Схід”, включаючи першу місію орбіти навколо Землі Юрія Гагаріна 12 квітня 1961 року. Несподівана смерть Корольова в 1966 році перервала реалізацію його планів щодо висадки радянського екіпажу на Місяць перед місією Сполучених Штатів 1969 року.
Лише після його смерті в 1966 році його особу було розкрито, і він отримав відповідне суспільне визнання як рушійну силу досягнень у дослідженні космосу.

Sergei Pavlovich Korolev, born in Zhytomyr, was a lead Soviet rocket engineer and spacecraft designer during the Space Race between the United States and the Soviet Union in the 1950s and 1960s. He is regarded by many as the father of practical astronautics. He was involved in the development of the R-7 Rocket, Sputnik 1, and launching Laika and the first human being, Yuri Gagarin, into space.
Although Korolev trained as an aircraft designer, his greatest strengths proved to be in design integration, organization and strategic planning. Arrested on a false official charge as a “member of an anti-Soviet counter-revolutionary organization” (which would later be reduced to “saboteur of military technology”), he was imprisoned in 1938 for almost six years, including some months in a Kolyma labour camp. Following his release he became a recognized rocket designer and a key figure in the development of the Soviet Intercontinental ballistic missile program. He later directed the Soviet space program and was made a Member of Soviet Academy of Sciences, overseeing the early successes of the Sputnik and Vostok projects including the first human Earth orbit mission by Yuri Gagarin on 12 April 1961. Korolev’s unexpected death in 1966 interrupted implementation of his plans for a Soviet crewed Moon landing before the United States 1969 mission.
Only following his death in 1966 was his identity revealed and he received the appropriate public recognition as the driving force behind Soviet accomplishments in space exploration.

Pen: USSR fountain pen
Ink: Pelikan Edelstein Onyx

Ігор Сікорський

Ігор Сікорський – видатний авіаконструктор польсько-українського походження.

Праця окремої людини все ще залишається тією іскрою, яка рухає людство вперед.

Ігор Сікорський

Igor Sikorsky – an outstanding aircraft designer of Polish-Ukrainian origin.

The work of the individual still remains the spark that moves mankind forward.

Igor Sikorsky

25 травня (6 червня за новим стилем) 1889 року в Києві у будинку № 15б, що на вулиці Великій Підвальній (нині Ярославів Вал), у сім’ї професора Івана Олексійовича Сікорського народився хлопчик, який у майбутньому стане корифеєм авіації.

Ігор Сікорський ще змалку почав проявляти жвавий інтерес до механіки, майструючи власні іграшки. Батьки всіляко підтримували сина в його перших експериментах, навіть виділили окрему кімнату під майстерню. Одного разу 11-річному хлопчикові, який марив небом, польотами і зачитувався новим романом Жуля Верна «Робур-завойовник», наснилося, начебто він знаходиться у повітрі на борту літального апарата. Хлопець ішов коридором. З обох боків були двері, оздоблені «під горіх». Хоча підлога й була вкрита килимовою доріжкою, виразно відчувалася вібрація. Сферичні лампи розливали приємне блакитне світло. Але щойно Ігор дійшов до кінця коридору й відчинив двері у розкішний салон, він прокинувся. Сон був настільки явним, що запам’ятався на все життя. І виявився віщим. Через 30 років усе це Ігор Сікорський побачить на борту власноруч спроектованого літака-амфібії S38.

Наприкінці квітня 1911 року на Куренівському аеродромі м. Києва він власноруч розпочав випробування «Великого гоночного біплана» (С-5). Саме тоді вперше було виконано кілька польотів із пасажирами на борту. Цей біплан став епохальним не тільки в біографії Сікорського, а й в історії всієї вітчизняної авіації. Плани на подальше мирне життя зруйнувала Жовтнева революція 1917 року. 28-річний Ігор Сікорський залишив батьківщину в березні 1918 року та виїхав спочатку до Великої Британії, потім до Франції, а невдовзі до США, де в 1923-у році заснував компанію Sikorsky Aircraft. Ігор Сфкорський створив 15 типів літаків і затвердився в світовому авіапросторі як «Містер Гелікоптер». З 1947 року й донині президенти США надають перевагу гвинтокрилам конструкції Сікорського. Гелікоптери фірми Сікорського ефективно використовуються в армії, береговій охороні, пошуково-рятувальних та санітарних роботах. За свідченням сина авіаконструктора – Сергія Сікорського гелікоптери батька врятували понад 1,5 мільйона життів.

On May 25 (June 6 according to the new style) of 1889, a boy was born to professor Ivan Oleksiyovych Sikorsky in house No. 15b on Velyka Pidvalnaya street (now Yaroslaviv Val) in Kyiv, who would become a luminary of aviation in the future.

Igor Sikorsky began to show a lively interest in mechanics from an early age, making his own toys. The parents supported their son in every possible way in his first experiments, even allocated a separate room for the workshop. Once an 11-year-old boy, who dreamed of the sky, flights and was reading Jules Verne’s new novel “Robour the Conqueror”, dreamed that he was in the air on board an aircraft. The guy was walking down the corridor. On both sides there were doors decorated with “walnut”. Although the floor was carpeted, the vibration was clearly felt. Spherical lamps shed a pleasant blue light. But as soon as Igor reached the end of the corridor and opened the door to the luxurious salon, he woke up. The dream was so vivid that he remembered it for the rest of my life. And he turned out to be a prophet. 30 years later, Igor Sikorsky will see all this on board the S38 amphibious aircraft designed by himself.

At the end of April 1911, he personally began testing the “Big Racing Biplane” (C-5) at the Kureniv Airfield in Kyiv. It was then that several flights with passengers on board were made for the first time. This biplane became epoch-making not only in the biography of Sikorsky, but also in the history of the aviation. Plans for further peaceful life were destroyed by the October Revolution of 1917. 28-year-old Igor Sikorsky left his homeland in March 1918 and went first to Great Britain, then to France, and soon to the USA, where in 1923 he founded the Sikorsky Aircraft company. Ihor Sfkorsky created 15 types of aircraft and established himself in world aviation as “Mr. Helicopter”. From 1947 to the present day, US presidents prefer Sikorsky helicopters. Sikorsky helicopters are effectively used in the army, coast guard, search and rescue and sanitary operations. According to the testimony of the aircraft designer’s son, Serhii Sikorskyi, his father’s helicopters saved more than 1.5 million lives.